Бізнес 5 хв читання Автор: Гліб Черненко
Валютні обмеження НБУ стимулюють офшоризацію українського бізнесу
Чинні валютні обмеження Національного банку ставлять українські компанії у гірше становище порівняно з бізнесом, що має іноземну холдингову структуру. Експерти пропонують запровадити контрольований ліміт міжнародної експансії для підприємств, які працюють і сплачують податки в Україні.
Українські компанії, які зберегли власність і центр ухвалення рішень в Україні, опиняються у менш вигідному становищі, ніж бізнес з іноземною холдинговою структурою, через чинні валютні обмеження Національного банку. Регуляторна асиметрія, що склалася за чотири з половиною роки дії постанови №18 від 24 лютого 2022 року, дає більше можливостей для міжнародної експансії компаніям, які заздалегідь перенесли центр власності до іноземної юрисдикції.
Проблема полягає не в самому існуванні валютних обмежень — в умовах війни вони залишаються необхідними для захисту резервів і банківської системи. Натомість система перетворилася на складну конструкцію з десятків винятків, різних дат відліку, спеціальних лімітів та індивідуальних дозволів. Це створює ситуацію, коли український виробник, який експортує продукцію до Європейського Союзу, отримує валютну виручку, сплачує податки та забезпечує робочі місця в Україні, не може здійснити продуктивну інвестицію за кордон — наприклад, відкрити склад, сервісний центр або торговельну компанію в Польщі, Німеччині чи Румунії.
Для такої інвестиції, скажімо, у розмірі 300 тисяч євро до капіталу іноземної дочірньої компанії, підприємство має власну валютну виручку, а не потребує купувати валюту на міжбанківському ринку. Однак за загальним правилом здійснити таку операцію воно не може. Натомість компанія з аналогічним виробництвом в Україні, але власником якої є іноземний холдинг, може виплатити дивіденди в межах дозволеного ліміту, після чого холдинг профінансує створення необхідних структур у ЄС. Економічна мета в обох випадках однакова — розширення збуту української продукції, однак регуляторні можливості різні.
Національний банк поступово пом’якшував обмеження: дозволив оплачувати імпорт робіт і послуг, репатріювати дивіденди за 2023–2025 роки в межах ліміту 1 мільйон євро на місяць, проводити окремі операції в межах «інвестиційного», «позикового» та «донатного» лімітів. «Інвестиційний» ліміт прив’язаний до коштів, залучених із-за кордону до статутного капіталу української компанії з травня 2025 року, «донатний» — до коштів, перерахованих на спеціальний рахунок НБУ для підтримки Збройних сил. З 11 серпня 2026 року регулятор додатково дозволив формувати ліміт за рахунок прямих благодійних внесків на користь військових частин ЗСУ та Національної гвардії, а також передавати «інвестиційний» і «додатковий» ліміти пов’язаним юридичним особам у межах однієї бізнес-групи.
Ці рішення загалом позитивні, однак вони не усувають головної суперечності. Новий іноземний капітал відкриває українській компанії додаткові можливості для транскордонних платежів, іноземний кредит також створює відповідний ліміт, а благодійний внесок може стати основою для певних валютних операцій. Водночас чинний режим не дає українській компанії можливості здійснити за рахунок власної валютної виручки продуктивну інвестицію за кордон, навіть якщо така інвестиція безпосередньо необхідна для збільшення українського експорту. НБУ прямо зазначив, що перелік операцій, доступних у межах механізмів стимулюючої валютної лібералізації, після серпневих змін не розширюється, а інвестиції резидентів за кордон залишаються серед заходів третього етапу лібералізації.
Національний банк може заперечити, що іноземний інвестор і український резидент перебувають у різних економічних ситуаціях: репатріація дивідендів іноземному власнику пов’язана з попереднім або майбутнім надходженням іноземного капіталу, а інвестиція резидента за кордон формально є відпливом капіталу. Такий аргумент має макрофінансову логіку, тому називати відмінність у режимах прямою юридичною дискримінацією було б спрощенням. Однак економічна проблема від цього не зникає: чинна модель створює регуляторну асиметрію між двома українськими підприємствами залежно не від характеру їхньої діяльності, обсягу податків чи кількості робочих місць, а від того, де зареєстрована компанія-власник.
Вихід — не повне відкриття руху капіталу, а запровадження контрольованого ліміту міжнародної експансії для українських компаній, які працюють, сплачують податки та мають працівників в Україні. Не кожна інвестиція за кордон є виведенням капіталу: склади, сервісні центри, торговельні та виробничі структури можуть бути необхідними для збільшення українського експорту. Такий механізм дозволив би зберегти контроль за відпливом капіталу, водночас не ставлячи український бізнес у гірше становище порівняно з іноземними структурами.
