Епіфаній поставив церковну єдність вище особистих авторитетів

Митрополит Київський і всієї України Епіфаній у проповіді на десяту неділю після П’ятидесятниці закликав вірян твердо триматися єдності Церкви у Христі, слухати її отців і вчителів та уникати спокус. Для церковної новини це звучить як духовна настанова, однак у ній є і виразний інституційний принцип: авторитет спільноти не повинен замикатися на окремій особі, групі чи поколінні.

Ця думка не з’явилася раптово. 29 червня, коли Православна Церква України вшановувала апостолів Петра і Павла, Епіфаній наголосив, що Церква не є ані Петровою, ані Павловою, а належить Христу. У контексті церковного управління це формула, яка обмежує персоналізацію влади: навіть найбільш шановані служителі розглядаються як учні й співпрацівники, а не як джерело самої Церкви.

У серпневій проповіді цей принцип поєднано із закликом слухати отців і вчителів. На перший погляд тут може виникнути суперечність: якщо не слід будувати віру навколо людських постатей, чому тоді так важливий авторитет учителів? У православній логіці відповідь полягає у способі перевірки. Отці Церкви важливі не тому, що вони створили окрему систему довкола себе, а тому, що їхнє вчення було прийняте церковною спільнотою як таке, що передає апостольську віру.

Сам Епіфаній у березні, в неділю Торжества Православ’я, робив акцент на спадкоємності: християни, за його словами, сповідують віру, яку Церква отримала через отців від апостолів. Він також наголошував на значенні церковних таїнств і правдивого вчення. Таким чином, посилання на традицію в його нинішній проповіді можна читати як вимогу до будь-якого духовного авторитету бути співвіднесеним із ширшим корпусом церковного досвіду.

Для ПЦУ це питання має практичний вимір. У липні під головуванням Епіфанія відбулося розширене засідання Архієрейського Собору. Єпископська структура, синодальні рішення, богословські школи і парафіяльне життя створюють формальні рамки інституції. Однак церковна легітимність у православному розумінні не зводиться лише до адміністративної процедури. Вона постійно апелює до Писання, передання, соборності та євхаристійної спільноти.

Саме тому слово «єдність» у проповіді не варто автоматично читати як заклик до одностайності з будь-якого питання. У квітні Епіфаній говорив, що через Церкву люди перебувають у містичній єдності один з одним і з Христом. Це богословське визначення: центр єдності лежить не в політичній програмі і не в управлінській команді, а у спільній вірі й богослужбовому житті.

Застереження від спокус доповнює цю модель. Будь-яка релігійна інституція стикається з ризиком, коли особиста популярність, конфлікт, групова лояльність або боротьба за вплив починають підмінювати зміст віри. Серпнева формула Епіфанія фактично встановлює три рівні перевірки: чи веде певна позиція до Христа, чи узгоджується вона з досвідом Церкви, і чи не руйнує вона спільноту заради другорядного.

Для політичного й суспільного читача тут важливий механізм обмеження влади. Релігійна організація, як і будь-яка інституція, може залежати від сильних керівників, але довгострокова стійкість виникає тоді, коли правила й цінності переживають конкретні персоналії. В церковному випадку таким вищим критерієм проголошується Христос, а перевіркою — накопичена традиція і соборний досвід.

Ця конструкція також пояснює, чому соборність у православ’ї не тотожна простому голосуванню більшості. Єпископські рішення мають значення, але вони повинні вписуватися у ширшу традицію. З іншого боку, апеляція до традиції не дає окремій людині права оголосити себе її єдиним тлумачем. Напруга між особистим лідерством і спільним спадком є частиною самого механізму церковної відповідальності.

Такий підхід не скасовує потреби в сильному церковному керівництві. Він радше визначає межу, після якої лідерство починає перетворюватися на персональну залежність. Якщо рішення пояснюються лише статусом людини, а не спільними принципами, інституція стає вразливою до конфліктів навколо персоналій. Якщо ж авторитет співвідноситься з ширшим переданням, дискусія отримує критерії, які не змінюються разом із симпатіями до конкретного керівника.

Для самого вірянина ця модель теж передбачає активну роль. Він не лише слухає, а вчиться розрізняти: де наставництво допомагає краще зрозуміти віру, а де людська лояльність починає претендувати на місце принципу. Саме тому заклик уникати спокус стоїть поруч із закликом слухати вчителів — довіра має поєднуватися з відповідальністю, а церковна дисципліна не повинна звільняти людину від совісті.

У 2026 році десята неділя після П’ятидесятниці припала на 9 серпня. П’ятидесятницю ПЦУ святкувала 31 травня, називаючи її днем народження новозавітної Церкви. Тому тема єдності в межах цього літургійного циклу має додатковий символізм: після свята, яке нагадує про народження спільноти учнів, недільні читання й проповіді повертають вірян до питання, як ця спільнота повинна жити.

Для суспільного читача головний висновок із проповіді полягає не в богословській термінології, а в принципі відповідальності влади й авторитету. Церква, за логікою Епіфанія, має залишатися Христовою; її вчителі важливі як носії перевіреної традиції; а вірянин не звільняється від необхідності розрізняти, що зміцнює спільноту, а що веде до розколу. Це робить короткий духовний заклик одночасно заявою про те, як має працювати церковна єдність.