Політика 3 хв читання Автор: Гліб Черненко
Чому українські збори працюють як окрема система постачання армії
Українська модель воєнної допомоги спирається не лише на фонди, а на тисячі горизонтальних зв’язків між військовими, волонтерами, бізнесом і звичайними донорами.
Коли держава веде війну, природно очікувати, що саме вона забезпечує армію. Але український досвід показав іншу конструкцію: державна система закупівель співіснує з величезним цивільним контуром, у якому гроші, техніка та обладнання рухаються через персональні зв’язки й десятки тисяч малих зборів.
Rating Group у липні 2025 року зафіксував, що 31% опитаних допомагають Силам оборони фінансово постійно, ще 39% — час від часу. Таким чином, 70% дорослих респондентів на підконтрольній Україні території були активними учасниками фінансової підтримки.
У дослідженні «Архів» ця модель описана як окремий шар військової логістики. Її сила не лише в загальному обсязі коштів, а в здатності швидко зв’язувати конкретну потребу конкретного підрозділу з людьми, готовими її профінансувати.
Історично така модель виросла не у 2022 році. Після початку війни у 2014-му волонтерські ініціативи почали брати на себе ті функції, які держава тоді виконувала повільно або недостатньо: закупівлю екіпірування, медицини, засобів зв’язку, транспорту та іншого обладнання.
За вісім років до повномасштабного вторгнення сформувалися не лише організації, а й репутації. Донор знав, кому можна переказати гроші. Волонтер знав, де купити потрібне. Військовий знав, до кого звернутися. У 2022 році ці ланцюжки не довелося створювати — їх довелося масштабувати.
Дослідники Ukraine-Analysen називають серед факторів стійкості українського воєнного краудфандингу довіру, децентралізацію, чіткі цілі зборів, прості цифрові платежі та публічну звітність. Це пояснює, чому кампанія на кілька десятків тисяч гривень може бути не менш ефективною, ніж великий фонд, якщо за нею стоїть довіра конкретної спільноти.
Російська модель також має масову цивільну участь, але соціологія показує інше ставлення до ролі держави. У дослідженні НИУ ВШЭ 2023 року 87% респондентів заявили, що саме держава передусім має забезпечувати військових. Це не скасовує приватної допомоги, але формує інший тип відносин між суспільством і армією.
Для України головне питання наступного етапу полягає не в тому, чи потрібні волонтери. Вони вже стали частиною оборонної системи. Питання — як поєднати швидкість і гнучкість горизонтальних зборів із прозорістю, плануванням і масштабом державних закупівель.
Успішна модель не повинна змушувати цивільних постійно латати системні дефіцити. Але вона може зберегти те, що держава за своєю природою робить повільніше: швидко тестувати нові рішення, купувати невеликі партії, закривати термінові запити та зводити військових із технологічними й бізнесовими спільнотами.
