Стиль життя 4 хв читання Автор: Дарина Марцинюк
Анатолій Криволап: коні, гроші й автівки класика сучасного українського мистецтва
Напередодні 80-річчя одного з найдорожчих сучасних українських художників Анатолія Криволапа — про його життя в Засупоївці, рекордний аукціонний продаж картини «Кінь. Вечір», підтримку ЗСУ та розпис храму в Липівці.
Анатолій Криволап — один із найвідоміших і найдорожчих сучасних українських художників, чия картина «Кінь. Вечір» 2013 року пішла з молотка за рекордні 186 тисяч доларів. Напередодні 80-річчя митець продовжує працювати щодня, пити улюблене вино, їздити на власному спорткарі та донатити сотні тисяч доларів на потреби Збройних сил України. Замість того щоб сортувати почесні грамоти й ностальгувати за минулим, класик обрав інший сценарій — жити повноцінно й залишатися в центрі мистецького процесу.
Від початку 2000-х місцем сили Криволапа стала Засупоївка неподалік Яготина. Саме тут він знайшов ту чистоту й щільність кольорів, яку мистецтвознавці називають медитативним новим українським пейзажем. Після десятиліття абстрактних робіт, створених у 1990-х, художник відчув, що рука працює, а всередині — порожнеча. У важкі часи йому завжди потрібно було заритися в нору, побути наодинці, все перетравити й прийти до чогось нового. Так він опинився в селі, знайшов хату, перебудував її під себе — і почав писати перші пейзажі просто для того, щоб тримати себе у формі.
Засупоївка зустрічає автобусною зупинкою, розписаною лебедями, та групою чоловіків біля сільського продмагу, які медитують із півлітрушкою та морозивом. Місцеві ставляться до Криволапа як до майже свого, хоча він сам яготинський. Продавчиня в магазині жваво пояснює дорогу: прямо, направо, трошечки наліво і знов направо, а тоді ще раз направо — до біленького дому, куди часто приїздять гості. Художник зустрічає відвідувачів у гостьовому будинку, проводить мінітур розвішаними на стінах роботами — львівський графік Роман Романишин, Тістол, Савадов, ранні роботи самого Криволапа. Потім запрошує на берег озера, де найкраще відчувається його формула: «Тиша — це дотик вічності до буденності».
Історія Криволапа — це історія повернення після довгої подорожі, але яке повернення без втечі. Він тікав від безбарв'я. «Я жив у бандитському районі Яготина, — згадує митець. — Люди навколо були похмурі, всі жалілися, морок якийсь». За його словами, це чисто сільська властивість: не можна радіти, бо не повезе, не показуй радість, і сміятися не можна — бо гріх. Осінь, дощі, ранні сутінки, продавлені земляні дороги — можливо, саме тому найбільше його дратує сірий колір, який він ненавидить із дитинства. Рятувала здатність бачити кольори навколо — коні, що розчинялися в надвечір'ї, степ, небо й озеро, на воді він виріс.
У 14 років Анатолій вирушив завойовувати столицю — вступати до Республіканської художньої школи. Приїхав запізно, коли іспити вже закінчилися, але додому не повернувся. Закінчив вечірню школу в Києві, відвідував заняття в художній студії та училищі прикладного мистецтва. Перед тим він розмірковував про шлях: технікум електроніки, політехнічний інститут, головний інженер, директор, міністр — усе прописано наперед, нудьга. Тоді подумав про мистецтво і зрозумів, що це тундра, нічого не можна передбачити, але саме це цікаво. І скочив в останній вагон.
Сьогодні Криволап не лише пише картини, а й несподівано для всіх узявся розписувати храм у Липівці під Києвом. Він залишається живим і бадьорим класиком, який тримався поза мейнстримом і за часів диктату соцреалізму, і в добу актуального мистецтва. Його приклад показує, що митець може бути успішним, залишаючись вірним власному баченню кольору й тиші, а політика існує не окремо від культури, а всередині щоденного життя країни.
