Політика 4 хв читання Автор: Єва Семенюк
Самоцензура під час війни: чому українці замовчують болючі теми
Попри зростання готовності критикувати владу, українці досі уникають обговорення ціни війни, проблем мобілізації та територіальних поступок. Експерти пояснюють, як працюють механізми самоцензури та самообману.
Інформаційне поле в Україні після початку повномасштабного вторгнення перетворилося на систему табуйованих тем, які суспільство уникає обговорювати. Замовчування стосувалося всього, що могло роз'єднати громадян або негативно вплинути на міжнародний імідж держави — від корупції у владі до злочинів в армії. Однак із часом суспільний договір змінився: якщо восени 2023 року 70% українців вважали критику влади під час війни необхідною, то за два роки ця частка зросла до 90%, свідчать дані Київського міжнародного інституту соціології.
Попри це, низка тем залишається під негласною забороною. Серед головних табу для цивільних — реальна ціна війни у людських втратах і матеріальних збитках, можливість поразки України, територіальні поступки як умова мирної угоди, проблеми з мобілізацією та забезпеченням армії, а також невизначеність майбутнього в затяжній війні. Політична психологиня, заступниця директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Світлана Чуніхіна пояснює, що самоцензура виникає, коли людина замовчує речі, які вважає небажаними або непристойними, тоді як цензура — це замовчування тем, заборонених політично чи нормативно.
Мобілізація є прикладом теми, яка одночасно піддається і самоцензурі, і цензурі. Хоча питання комплектування армії дискутується, найгостріші й найболючіші аспекти залишаються поза публічним обговоренням. У суспільстві існують два конкуруючі дискурси: одні обирають стратегію ухилення від служби, вважаючи мобілізацію ганебною через її «людоловський» характер, інші — переважно військові, їхні рідні та волонтери — засуджують ухилянтство як явище. Через затягування війни в суспільстві повільно зростає терпимість до ухилення, що підтверджують соціологічні опитування, однак проблема замовчується або забовтується і не вирішується.
Окремим болючим питанням залишається ціна війни. Українці намагаються не думати про масштаби втрат або уявно їх мінімізують, щоб не втрачати надію. Держава засекречує інформацію про втрати, що є офіційною цензурою, але на рівні масової свідомості вмикається самоцензура. Оприлюднення повних даних може змінити уявлення про війну та очікування від її завершення, а також підірвати здатність чинити опір. Водночас ніхто не готовий обговорювати, на що Україна дійсно готова піти заради миру: суспільний консенсус про неможливість поступок ворогу поєднується зі страхом публічно висловлювати альтернативні думки, які можуть кваліфікувати як заклики до порушення територіальної цілісності.
Окрім цензури, під час війни увиразнився клас психологічних феноменів — витіснення та заперечення, які в побуті називають самообманом. Це захисні механізми психіки, що убезпечують людину від нестерпних думок. Найближче майбутнє обіцяє багато неприємних викликів, яким суспільство не зможе повноцінно протистояти, зокрема руйнування інфраструктури та брак засобів протиповітряної оборони. У довгостроковій перспективі українці не знають, якими вийдуть із цієї війни та якого рівня травмування зазнають. За словами експертів, боятися — нормально, поки страх не паралізує.
Військові також змушені вдаватися до самоцензури. Боєць, який добровільно мобілізувався у 2024 році, погодився говорити про теми-табу в армії лише анонімно, пояснюючи: «Якби я відкрито давав такий коментар, то це був би скандал». Ця відповідь ілюструє всі прояви цензури й самоцензури у війську, де обговорення проблем може мати серйозні наслідки для військовослужбовця.
