Політика 12 хв читання Автор: Валентин Петренко
Трибунал, який чекатиме на Путіна після Кремля
Міжнародне право рухається повільно, але механізм відповідальності за саму агресію вже створений. Його статут дозволяє роками збирати докази і чекати, доки імунітет перестане бути перешкодою.
У російському телеефірі немає щоденного лічильника до майбутнього суду. Немає плашки з Гааги, немає вечірнього нагадування, що в Страсбурзі вже підписаний статут трибуналу, а європейські держави будують для нього адміністративну й судову машину. Але телевізійна тиша не скасовує юридичних документів.
Неможливо знати, як часто Володимир Путін або люди з його найближчого кола думають про персональну кримінальну відповідальність. Проте для кожного російського посадовця, який реально брав участь у плануванні, підготовці, ініціюванні чи здійсненні агресії проти України, часовий горизонт вже змінився. Війна може закінчитися раніше, ніж закінчиться справа про те, хто і як ухвалював рішення її почати.
Саме для цього створюють Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Його завдання не дублює Міжнародний кримінальний суд. МКС розслідує воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид, але через обмеження юрисдикції не може в цій ситуації повноцінно розглядати злочин агресії. Новий трибунал має закрити саме цю прогалину: поставити питання не лише про те, що російські сили робили під час війни, а й про персональну відповідальність за рішення розпочати й вести агресивну війну.
Це принципово інша оптика. Злочин агресії у статуті названий злочином керівництва. Під його юрисдикцію можуть потрапити люди, які мали реальну можливість контролювати або спрямовувати політичні чи військові дії держави і планували, підбурювали, наказували, здійснювали або намагалися здійснити цей злочин.
І тут важливе слово — «можуть». Трибунал не отримав готового списку винних разом зі статутом. Членство в Раді безпеки РФ, міністерська посада або поява перед телекамерами самі собою не роблять людину злочинцем. Статут прямо встановлює презумпцію невинуватості, а тягар доказування покладає на прокурора. Для кожного обвинуваченого доведеться показати його особисту роль і той рівень влади, який відповідає визначенню злочину агресії.
Але слідство стартуватиме не з порожнього столу.
Що вже зроблено
25 червня 2025 року Україна і Рада Європи підписали в Страсбурзі угоду про створення Спеціального трибуналу. 15 липня Верховна Рада ратифікувала її. У січні 2026 року Європейський Союз виділив 10 мільйонів євро на передову групу, яка готує правові, інституційні та логістичні основи майбутнього суду.
15 травня 2026 року 36 держав і ЄС ухвалили Розширену часткову угоду про Керівний комітет трибуналу. На початок серпня її набрання чинності ще залежить від завершення внутрішніх процедур у частині держав. 3 липня Нідерланди окремо підтвердили готовність прийняти не лише підготовчу, а й операційну фазу трибуналу.
Далі має запрацювати Керівний комітет, бути оформлена угода з державою перебування, сформований список із 15 суддів і обраний прокурор. Кандидатів у судді та прокурори висуватимуть держави-учасниці, а відбір проходитиме через передбачені статутом процедури. Коли буде створена повна судова структура, президент трибуналу формально засвідчить його готовність здійснювати юрисдикцію.
Це не темп, якого хотілося б країні, що щодня живе під російськими ударами. Міжнародне кримінальне право взагалі рідко рухається зі швидкістю стрічки новин. Воно збирає документи, свідчення, накази, протоколи, ланцюги командування і докази того, хто мав повноваження та що саме робив із цими повноваженнями.
Статут спеціально дозволяє новому прокурору використовувати докази, які були зібрані ще до створення суду — українськими органами та іншими державами, зокрема учасниками Міжнародного центру з переслідування злочину агресії проти України. Тобто роки між 2022-м і фактичним запуском трибуналу не є порожньою паузою.
Засідання, яке Путін зробив публічним
У цій майбутній доказовій картині неминуче буде ще один документ епохи — відео з Кремля від 21 лютого 2022 року.
Того дня Путін зібрав Раду безпеки РФ на засідання, яке показали публічно. Один за одним високопосадовці виходили до мікрофона і висловлювалися щодо визнання так званих ДНР і ЛНР. Сцена запам’яталася не лише змістом, а й формою: президент вимагав чітких відповідей, перепитував, повертав співрозмовників до питання, а вся вертикаль влади демонструвала свою позицію перед камерами.
Політично це виглядало як публічна перекличка системи напередодні катастрофи. Через три дні Путін оголосив початок повномасштабного вторгнення.
Юридично тут потрібна точність. Засідання 21 лютого формально стосувалося визнання окупаційних утворень, а не голосування за напад на Україну. Сам факт участі або висловлена там позиція не замінюють доказів планування чи підготовки агресії. Прокурору доведеться встановлювати набагато більше: реальні повноваження кожної людини, доступ до ухвалення рішень, дії до і після засідання, документи, накази та зв’язок між ними.
Однак Путін зробив те, чого авторитарні системи часто намагаються уникати: залишив публічний запис позицій людей зі свого найвищого державного кола в один із ключових моментів перед вторгненням. Політично він зв’язав їх одним телевізійним кадром. Чи матиме цей кадр кримінально-правове значення для конкретної особи, визначатимуть уже докази і суд.
Саме тому говорити сьогодні, що всі тодішні члени Ради безпеки «будуть засуджені», було б юридично неправильно. Але так само неправильно уявляти, що через кілька років їхня роль перестане когось цікавити лише тому, що змінився інформаційний порядок денний. Статут створений саме для дослідження відповідальності людей найвищого рівня.
Для Путіна в статуті залишили окремі двері
Найскладніша юридична конструкція стосується чинного глави держави, глави уряду і міністра закордонних справ. Міжнародне право надає цій «трійці» персональний імунітет, поки вони перебувають на посадах.
Творці трибуналу не сховали цю проблему. Вони записали її прямо в статуті.
Прокурор може розслідувати дії такого посадовця, збирати докази і підготувати обвинувальний акт. Він навіть може оприлюднити формальний документ із викладом обвинувачень та основних фактів. Але якщо обвинувальний акт стосується чинного глави держави, глави уряду або міністра закордонних справ, досудовий суддя не підтверджує його і зупиняє провадження до моменту, коли людина залишить посаду або її імунітет буде належним чином знятий.
Для Володимира Путіна це означає дуже конкретну річ. Президентська посада може відкладати процес у цьому трибуналі, але не забороняє накопичувати матеріал для нього. День, коли він перестане бути президентом Росії, юридично може виявитися важливішим за будь-який телевізійний рейтинг чи дипломатичний статус, який він матиме до того моменту.
І навіть тут немає автоматичного вироку. Після зникнення перешкоди у вигляді персонального імунітету обвинувальний акт усе одно має пройти судову перевірку, а вина — бути доведена. Проте механізм уже спроєктований так, щоб не вимагати починати все заново після зміни влади в Москві.
Більше того, статут передбачає майбутнє, у якому основний трибунал уже завершить більшість роботи, а справа щодо посадовця все ще буде зупинена через імунітет. Такі провадження не блокують ліквідацію великої судової структури: для незавершених функцій може бути створений залишковий механізм. Це юридична конструкція для довгої дистанції.
Чому повільно не означає ніколи
Саме тут історична пам’ять дає корисне, хоча й не буквальне порівняння.
Нюрнберзький міжнародний військовий трибунал почав роботу через кілька місяців після капітуляції Німеччини. Він судив верхівку нацистської дипломатичної, політичної, економічної та військової системи. Серед обвинувачень були злочини проти миру — категорія, з якою сучасний злочин агресії має прямий історичний зв’язок.
Але популярна фраза, ніби після Нюрнберга «за його рішенням по всьому світу десятиліттями ловили нацистів», неточна. Сам Нюрнберзький трибунал не керував цими операціями. Пізніше діяли національні прокуратури, суди, спецслужби й окремі мисливці за нацистами. Юридичні механізми були різними.
Сутність історії від цього не стає слабшою.
Адольф Айхман після війни втік до Аргентини і жив під чужим ім’ям. Ізраїльські агенти захопили його 1960 року — через п’ятнадцять років після падіння Третього рейху. Наступного року його судили в Єрусалимі й визнали винним.
Франц Штангль, комендант таборів смерті Собібор і Треблінка, роками жив у Бразилії. Його заарештували 1967 року, екстрадували до Західної Німеччини і засудили до довічного ув’язнення.
Клаус Барбі, колишній керівник гестапо в Ліоні, десятиліттями жив у Південній Америці. У 1983 році його екстрадували до Франції, а 1987-го французький суд засудив його до довічного ув’язнення за злочини проти людяності. Минуло понад сорок років після закінчення війни в Європі.
Історія цих процесів водночас нагадує й про межі правосуддя: багато злочинців так і померли, не поставши перед судом.
Тому міжнародне право не варто романтизувати. Воно не гарантує, що кожного підозрюваного знайдуть, затримають і засудять. Воно залежить від доказів, державної співпраці, політичних обставин, фізичного доступу до обвинувачених і часу.
Але саме час працює в обидва боки.
Посади закінчуються. Режими змінюються. Кордони, які сьогодні здаються безпечними для конкретного чиновника, завтра можуть перестати бути такими. Документи зберігаються. Свідки дають показання. Архіви відкриваються. Люди з одного кола влади втрачають спільні інтереси й починають говорити.
Спеціальний трибунал ще не виніс жодного вироку і поки навіть завершує власне інституційне народження. Саме тому він може здаватися далеким. Але 25 червня 2025 року ця історія перестала бути лише політичною вимогою України й отримала статут, угоду та міжнародну організаційну рамку.
У Кремля свій календар — вибори, саміти, звернення, кадрові перестановки. У кримінального права інший. Воно може йти роками і не показувати руху в щоденному ефірі. А потім одна зміна посади, один відкритий архів або одна поїздка через кордон перетворює давню справу на цілком теперішню.
Саме це російській верхівці є сенс пам’ятати навіть у ті дні, коли про трибунал не говорять по телевізору.
